JOPA MIRA ...або Шлях до зірок

Уривки з оповідань

Зелень

«— І що було далі? — з цікавістю спитала Ханна, не зводячи очей з Барабаша.

— Далі? Далі я прокидаюся вранці від дивної тиші і дивного запаху. Наче йодом тхне. Я, такий, піднімаю голову — мама дарагая, на місці Росії — море. Прямо за колючкою. Стовпи прикордонні стирчать на пляжі. І до самого горизонту — вода. Морська гладь. Чайки, бриз, шелест хвиль — коротше, все як у тогочасній Затоці — тільки без сміття та забігайлівок. Я, якщо чесно, подумав, що помер і вже на тому світі. Сьорбнув горілки з пляшки — нє, думаю, не помер. Значить, дахом поїхав. Потім чую крики. Дивлюся, по пляжу люди бігають як божевільні — мужики і баби з сусіднього села. Хто кричить, хто плаче, хто ірже як кінь від захвату. Хто, як і я, горілку дудлить з горла від надлишку почуттів. А один хитрун вже прикордонний стовп тягне — на пам'ять. І я такий — що-о?! Це правда?! Росії нема?! Потонула під три чорти?! Ось вам і Потоп. Для обраних. Ну й справи!..

Ханна чудово пам'ятала цей шок шестирічної давності, коли світові ЗМІ розривалися від фантастичної новини: Росії більше немає! Велика євразійська держава зникла! Нове величезне море тепер хлюпається від Білорусі й України до самого Китаю! Ханна пам'ятала, як летіли вниз біржові котирування і руйнувалися величезні міжнародні корпорації, яке свято було в країнах Перської затоки, і яка жалоба — у Венесуелі та Північній Кореї. Божевілля і жах, співчуття і біль, скажена радість і зловтіха охопили весь світ, нікого не залишивши байдужим у Той День».

Кітєж

«…раптом у Яковенка дзенькнула мобілка.

— Богдан Кульчицький, офіцер Служби Національної Безпеки, — чітко представилися на тому кінці. — Сторожовий катер «Іван Сулима»? Поручик Яковенко?

— Він самий, офіцере. Що трапилось? — Яковенко ввімкнув мобілку на гучну.

— У вас на дев'яту годину РПЦ-шний поп із паствою у воду лізуть. Спостерігаєте?

— Спостерігаємо. Вони таке щотижня роблять.

— Там у них підводний храм, — повідомив Кульчицький. — Купол під водою, з повітряною кишенею.

— Ясно. Нема мозгів — вважай, каліка.

Небезпечно це. РПЦ — ті ще будівельнички. Не дай бог, уся ця конструкція завалиться к хєрам.

— А може?

— Сьогодні русло Ворскли перекривають, — пояснив Кульчицький. — За тридцять чотири хвилини. Звідси кілометрів зо три, але вибух буде знатний. Цю акваторію точно зачепить.

— Наші дії?

— Дуйте туди, хлопці, і витягайте людей з води, поки не накрило.

— Прийнято, офіцере.

— Підіймаю хлопців? — схопився Колтик.

— Давай, Жеко, давай. Підійдемо до цих дурнів, виженемо на берег, від гріха подалі.

— Хах, віруючих — від гріха подалі. Та ти просто поп якийсь, — реготнув Колтик, вибігаючи з рубки».

СТОВП № 24

«…З вируючої води спершу піднялася сірувато-коричнева незграбна рубка, а потім і весь величезний — у довжину метрів шістдесят, не менше — корпус субмарини.

— Ч-что это? — пробелькотів Грабчак, не вірячи своїм очам.

— Субмарина, — дуже спокійно, якось навіть буденно відповів Іваненко.

— С-субмарина? — Грабчак ковтнув. — Мексиканская?

— В мексиканском флоте нет субмарин, — похитав головою Іваненко. — Южноафриканская.

— Южно... что?!

— Если интересуют детали, то ее собрали в Германии для ЮАР много лет назад.  В позапрошлом году много старой ЮАР-овской техники пошло с молотка, и эту красавицу купил картель «Лос-Сетас» — они контролируют всё Атлантическое побережье Мексики.

— Зачем они здесь?! — голос Грабчака почав зриватися. — Что им нужно?!

— Как обычно, им нужны деньги, — знизав плечима Іваненко, — и нам пришлось выложить круглую сумму, чтобы на время арендовать у них эту субмарину.

— «НАМ»?!

— Службе Национальной Безопасности Украины. Признаюсь, добраться до вас было непросто, а осложнения с мексиканским правительством нам не нужны. Но ребята из «Лос-Сетас» вполне договороспособны.

— Субмарина? — автоматично запитав Грабчак. — Почему?

Баракуда продовжувала боротися за своє життя, спінінг смикався в різні боки як скажений, але Грабчак уже зовсім не звертав на це уваги.

— Все просто, — знову знизав плечима Іваненко. — Береговая охрана знает, что это субмарина «Лос-Сетас», и боится даже близко к ней приближаться.

Грабчак, похолодівши, спостерігав, як на рубці відчиняється люк, кілька міцних хлопців вибираються назовні й наводять на яхту зброю.

— НО ТЫ ЖЕ ОДИН ИЗ НАС, ИВАНЕНКО!! — закричав Грабчак. — МЫ ТЕБЯ ПРОБИВАЛИ!!

— Пришлось хорошенько постараться, — посміхнувся Іваненко. — В конце концов, это наша работа... — він зробив невелику паузу й перейшов на українську. — До речі, мене звуть Богдан Кульчицький. Офіцер СНБ, як ви вже зрозуміли.

Грабчак рвучко обернувся до Коржа, що незворушно потягував пиво біля борту.

— Убей его! Чего ты втыкаешь?! Убей его к херам!

— Извините, не могу, — вальяжно відповів Корж, не випускаючи пляшку з руки. — Во-первых, у них, сука, целая субмарина, а у меня только пушка. А во-вторых, мне обещали амнистию, если я вас сдам».

ПРЕЗИДЕНТ

«— Ви не боїтеся? — повторює вона. — У вас дуже небезпечна робота. Пак Чон Хі був великий реформатор — його вбили.

— Зате тепер Південна Корея входить у двадцятку найуспішніших країн світу і вже років десять реєструє більше патентів на рік, аніж весь Євросоюз. Воно того варте, ні?

Дівчина з болем дивиться на нього.

— Мені дуже страшно, — каже вона. — За вас, за себе.

— Чому вам страшно, мила дівчинко? — тепло запитує Президент, не зводячи з неї погляду.

— Тому що я... — вона хоче сказати йому про свої почуття, але тут дзвонить її телефон. Чортів колишній, все ніяк не заспокоїться, хоча вона разів сто все йому пояснила. Що за ідіотська манія переслідування?

Дівчина з блакитними очима відключає телефон, але момент упущено -- лімузин зупиняється біля будівлі Міжнародного Торгового Центру.

Президент киває їй, виходить із машини. Крізь відчинені двері видно натовп людей, журналістів, копів. Президент посміхається та привітно піднімає руку.

Все виглядає, як відеохроніка.

Сухо клацає постріл, другий.

Її Президент падає на землю.

Дівчина з блакитними очима ніколи в житті так не кричала. Все, що накопичувалося в ній усі ці місяці — почуття, усвідомлення, невимовлені слова — все це зараз рвалося назовні з відчайдушним криком нестерпного душевного болю...»

ОСТРІВ КРИМ

«— Не подобається мені це все, — пробурчав чотирисмуговий капітан Девід Уорд, розглядаючи в оптику сірі силуети російських кораблів, що завмерли на тлі сумовитих сопок Балаклави. — Чорт знає, що спаде на думку тим росіянам після українського ультиматуму.

— У них немає шансів, — хмикнув лейтенант-командер Перрі. — Один Крим проти всієї України.

— Це так. Але в них там півсотні бойових кораблів, сотня літаків, тисяч п'ятдесят особового складу й гасла про останній бастіон великої Росії. Плюс ядерна зброя. Можуть наостанок влаштувати феєрверк. Он, на ракетному крейсері «Москва» всі метушаться як після доброї доріжки кокаїну.

Британський фрегат «Ланкастер» погойдувався на хвилях миль за п'ять від лінії російських бойових кораблів. Пішла остання година українського ультиматуму російському військовому угрупуванню в Криму, і весь світ застиг у нервовому очікуванні.

— У них там у Криму повно ядерних штучок. Крім корабельних ракет на «Москві», ще стратегічні бомбардувальники в Бельбеку, ракетні установки у Феодосії... «Росіяни не здаються» — такий у них зазвичай наратив?

— Яка ж, однак, драма, — посміхнувся Перрі. — Росія зникла, а Крим залишився. І це — не дивлячись на їхнє залізне переконання, що «Крим — це Росія»... — Перрі сьорбнув кави з чашки. — Що будемо робити, якщо почнеться колотнеча?

— Ти пам'ятаєш інструкцію, Майку, — знизав плечима Уорд. — Ми лише спостерігачі. Не вистачало ще влізти у Третю світову війну. Тим більше, зараз...

Офіцери чудово розуміли одне одного. Британія була не в тому стані, щоб дзвеніти зброєю: по всій країні котилася хвиля расових заворушень, Уряд Його Величності було паралізовано акціями сепаратистів валлійського руху «Кемрі», Ольстер давно приєднався до Ірландії, а Шотландія вже три роки була незалежна. Перемоги часів Трафальгару і Фолклендів назавжди залишилися в минулому. І, що найсумніше, після того, що сталося в Америці й континентальній Європі, Британія тепер була останньою західною військовою силою по обидва боки Атлантики».

ДВІРНИКИ

«...Стеценко мете осоружну вулицю. Будинки вже інші, асфальт оновили, але Стеценко — той самий.

Життя покращується, цілі ясні, їжі повно, ковзають машини на повітряній подушці, роботи продають піцу, поливають квіти та граються з дітьми. Світ змінився. Але Стеценко — той самий.

Крим — український, від Києва до Одеси будують гіперлуп, ракетоплани літають у Сеул і на Балі. А Стеценко — той самий.

В Україні введено соціальний рейтинг. Наскільки ти корисний для суспільства, стільки балів маєш — такий твій дохід. Люди з високим рейтингом живуть у затишних районах з комфортом і роботами, люди з низьким рейтингом живуть у районах з минулого, люди без рейтингу їдуть до соціальних резервацій. Та кожен має право сам вибирати, як йому жити, де й з ким.

Працюєш для країни — країна працює для тебе. Все просто та зрозуміло. Але Стеценко — той самий.

З'являється його Надєнька.

«Под Донецком строят новый уникальный биотехнологический комплекс! Солнечные батареи, чистая экология. Будущее. Ты же был инженером, давай поедем! Это Донбасс, там всё непросто, но им нужны люди — такие, как ты. Полгода учёбы, и у тебя есть работа. Хорошие перспективы, высокий рейтинг. Донецк — твоя родина, в конце концов. Мы могли бы начать там новую жизнь. Будущее!»

Стеценко — той самий. Він сильно вклався в Донецьк — і Донецьк його зрадив. Він сильно вклався в сім'ю — і дружина його зрадила. Це було його майбутнє — й воно його зрадило. Знову вкладатись? Серйозно? Результат відомий: його знову зрадять, і він вже не зможе піднятись. Ні-ні, краще працювати тут, на вулиці, яка схожена до останнього метра, мести асфальт, знайомий до останньої бровки. Так спокійніше. Марно сподіватись на майбутнє, яке завжди зраджує.

«Ты трус, Петро, — заявляє Надєнька. — Мой мужчина — трус».

Вона розвертає візок і їде. Колеса постукують на плитці, Надєнька їде, не озираючись. Стеценко стоїть зі своєю мітлою, йому нема чим дихати, серце кровоточить у грудях. Він боягуз».

БІЖЕНКА

«— Стояти! — гаркнув Тарас, тримаючись так, щоб майже вся його фігура ховалася в тіні будівлі, та добре було видно ствол шотгана.

Група людей у ​​камуфляжі, що обережно рухалася в напівтемряві, акуратно охоплюючи СТО, завмерла.

— Мужик, ти б не відсвічував! — пролунав молодий нахабний голос. — А то на лікарях розоришся.

— Відповідно до пункту три Положення про територіальні громади, я маю повне право вибити мізки будь-якій людині, що незаконно перебуває на моїй землі, — скляним голосом промовив Тарас. Потім подумав кілька секунд, і з задоволенням додав: — І відстрелити яйця.

— Ми — з Фронту активної дії, — почувся інший голос, доросліший. — Шукаємо біженку зі свіжої партії. Бачили когось підозрілого?

— Якби побачив, то вибив би мізки і йому, — переконливо сказав Тарас. — Або їй.

— Гаразд, прийнято, ми йдемо, — примирливо сказав дорослий голос. — Просимо вибачення за незручності, громадянине.

— Батяню, ти серйозно? — півнячими обертонами злетів молодий голос. — У нього тут система безпеки стоїть, а тьолка лише тут і могла пройти. Він її точно бачив. Певно, ховає. Давай перевіримо!

— Хочете постріляти? — з погано прихованою надією поцікавився Тарас. — Я ж тільки «за». Але тоді давайте по-дорослому — без усіх цих «я поранений», «мені потрібен лікар» і «ми ж на одному боці».

— Громадянине... — обережно почав дорослий голос.

— Нє, ну серйозно, — перебив Тарас. — Гуляти так гуляти! Так шо, пацани, понєслась? — він ефектно пересмикнув затвор шотгана.

— Громадянине, — повторив дорослий голос, — вибачте за незручності. Ймовірно, біженка пішла іншим шляхом. Гарного вечора.

Активісти розчинилися в ночі. Тарас ще трохи постояв на вулиці, побоюючись підступу і трохи шкодуючи, що не дійшло до гарної заруби».

УТРИМАНЕЦЬ

«Самогубець стояв на вузькому карнизі фронтону, притулившися спиною до стінки та зацьковано дивлячись на натовп унизу. Люди перед Українським Домом поводились так, як зазвичай поводяться люди в подібних ситуаціях: дивилися, перемовлялися між собою, знімали самогубця на мобілки та, зрозуміло, робили селфі на його тлі. В повітрі навколо фронтону вилися зграйки селфі-дронів. Трохи віддалік, високо над проїзною частиною Європейської площі, легенько гойдалися на гравідрайвах безпілотник СНБ, два поліцейські безпілотники та ще півдюжини — новинних служб головних контент-порталів.

Переполохані юрби дітей, що прийшли на екскурсію, не зводили очей з самогубця й не слухали вмовлянь вихователів, які намагалися забрати їх звідси.

Команда копів квапливо розгортала перед будівлею під тим місцем, на якому стояв самогубець, надувний тент.

— Давно він там? — спитав Богдан, поспішно крокуючи через поліцейську огорожу в бік Українського Дому.

— Години зо дві, — відповів супроводжуючий коп. — Намагались його зняти, та він верещить як різаний і пару разів мало не сковирнувся вниз.

— Добре зробили, що дочекались мене, — Богдан кинув погляд на самовбивцю, немовби прикидаючи, скільки тому довелося б летіти до землі.

Там було метрів сорок, і навіть думати не хотілося, в яку розмазню перетвориться людське тіло, впавши на бруківку з такої висоти.

— Якісь вимоги висував? Ми знаємо, чого він хоче?

— Тільки вас, — знизав плечима коп. — Ані політичних вимог, ані протестів, ані грошей — нічого такого. Та ось самі послухайте.

Якраз у цей момент самогубець хрипким, уже порядком зірваним голосом закричав зі свого карниза:

— Кульчицький!! Мені потрібен Богдан Кульчицький!! Де ти вештаєшся, ледачий засранцю?! В тебе тут надзвичайна ситуація!!

— В нього до вас явно до біса претензій, — зауважив коп. — Знаєте його?

— Ще б пак, — зітхнув Богдан. — Гаразд, я тут розберуся. Нехай ніхто не робить різких рухів.

І кинувся всередину будівлі — до ліфтів».

РЕПЛІКАТОР

«— О боже, ну добре. Ще раз. Будь-яке суспільство пізно чи рано досягає другого демографічного переходу...

— По-людськи, будь ласка.

— У розвинених суспільствах жінки отримують рівні права з чоловіками.

— Початок мені подобається. Продовжуй.

— Хах, ще б пак. І, коли це відбувається, вони, по-перше, отримують доступ до освіти, а по-друге, можуть самі розпоряджатися своїм життям.

— І що в цьому поганого?

— Це чудово, — запевнив дружину Богдан. — Є лише одна проблема. Вони перестають народжувати... — він побачив вираз її обличчя та квапливо додав: — Вірніше, народжують набагато менше, ніж раніше.

— Ну, це ж їхнє право, вірно? Самим вирішувати, народжувати чи ні.

— Безумовно. Та в результаті, дітей в кожному поколінні народжується менше, ніж помирає людей похилого віку. А це значить, відбуваються дві неприємні речі: нація старіє, нація вимирає.

— Ось-ось, пам'ятаю, минулого разу на цьому місці мені все перестало подобатись. Ви що ж, хочете змусити жінок народжувати більше?

Богдан розреготався. Він сміявся так енергійно, що мало не перевернув тарілку на підлогу.

— ПРИМУСИТИ? ВАС? НАРОДЖУВАТИ? Ти серйозно? Та вас неможливо примусити паркувати машину за розміткою, якщо ви цього не хочете.

— Ти на що це натякаєш? — із підозрою спитала Ханна.

— Натякаю? Я? — Богдан знизав плечима. — Лише на те, що, відповідно до Цивільного кодексу України, будь-який подібний примус був би формою сексуального рабства, що карається середньою мірою суспільної безпеки.

— Гаразд. Продовжуй.

— Таким чином, перед державою Україна виникла, здавалося б, нерозв'язна проблема: з одного боку, для її нормального існування сьогодні та в майбутньому їй потрібні нові громадяни в достатній кількості, а з іншого — вільні рівноправні жінки України не можуть (чи не хочуть, що дає той самий результат) цієї кількості забезпечити. Як бути?

— Може, просто дозволити людям жити так, як вони бажають?

— Приймається. Дозволили. Але що буде з країною? Мені, наприклад, не хотілося б, щоб через півстоліття наші з тобою онуки становили меншість на своїй власній батьківщині. Тому що жінки в Африці, Азії та деяких інших місцях все ще не мають права самостійно керувати своїм життям, отже в цих країнах є постійний надлишок населення — яке якраз і їде до вимираючих розвинених держав, типу нашої.

— Я не знаю, що мене так бісить у подібних міркуваннях і впевнена, що мені не сподобається те, що я почую далі — але добре, продовжуй.

— Та в цієї невирішальної, здавалось би, проблеми, насправді, є рішення…»

ЗЛОЧИН

«Фрукторіанець широко розвів руками, немовби закликаючи у свідки Всесвіт. Вони сиділи на терасі його дому в екополісі. Куполоподібні будинки навколо тонули в зелені дерев і ажурному плетінні вертикальних ферм. За найближчими куполами виднілося штучне озеро, над яким пролітали лебеді. Білосніжні лопаті вітряків застигли в тиші. На красивому дерев'яному столі ручної роботи стояла глиняна миска з яблуками й лежали маріхуанові стіки.

Кульчицький трохи помріяв про капучино.

— До речі, про вбивство. Той мужик, який два дні тому купив у вас бустер інтуїції...

— Це було вбивство? Цікавесенько.

— Поки не ясно. Але людина померла. Й один з останніх, із ким він спілкувався — це були ви.

— Слухайте, ну ми ж увесь час із кимось спілкуємося. Ми — соціальні тварини...

— Що ви про нього можете сказати?

— Та нічого надприродного. Купив бустер інтуїції: їх метуть як гарячі пиріжки — тренд на них просто божевільний, всі хочуть відчути себе меджік піпл. Але тут треба розуміти особливості використання — а хто в нас читає інструкції?

— Бустер інтуїції насправді не стимулює інтуїцію, це ви хочете сказати?

— Хах, — реготнув фрукторіанець, — а ви жартівник. Звичайно, стимулює. Та це як віагра: у вас встане, лише якщо ви в принципі хочете... Вибачте, дівчино, я не мав на увазі нічого сексистського.

— Я знаю, — холодно сказала Галя. — Не відволікайтеся.

— Це, скоріше, психологічний інструмент, аніж медикаментозний, якщо ви розумієте, про що я. Не плацебо, звичайно... Та якщо у вас інтуїції в принципі нема, якщо ви — нудний меркантильний сарай — то хоч бустер, хоч трава, хоч айяваска, ваші внутрішні бар'єри все погасять, йє. Побачите ту ж убогу фігню, що й зазвичай.

— Зрозуміло, — кивнув Кульчицький. — А цей чоловік, два дні тому. Який він, по-вашому? Навіщо йому знадобився бустер?»

ШКОЛА

«— Що трапилось? Розповідай.

Роман насупився, прокручуючи в пам'яті неприємний спогад.

— Вона ревіла, поводилась як ганчірка...

— Танька Фесенко?

— Так. Я сказав, типу, підбери шмарклі, розмазня «натуральна». Вона розлютилась і врізала мені. Я дав їй здачі. В неї з носа пішла кров, її відвели в медпункт. А мене на тиждень усунули від занять.

— Ти вдарив дівчинку?! — в шоці перепитала Ханна, що якраз увійшла до кімнати. — Як ти міг?!

— Нас у школі навчають, що ніхто не може безкарно вдарити українця, і завжди треба вміти постояти за себе, — холодно відповів Роман.

— Але ж вона дівчинка!!

— Нас навчають, що гендер, раса, релігія й будь-яка інша відмінність не дають одній людині переваги над іншою. «Травневі Статті». Якщо вона дівчинка, то це не означає, що вона може безкарно вдарити хлопчика.

— Богдане?! — вражено обернулася Ханна до чоловіка. — Скажи щось!

Богдан зітхнув.

— З юридичної точки зору наш син правий, — м'яко сказав він.

— А з людської?! Вона ж дівчинка!!

— А з людської, якщо дівчинка лізе битися з хлопцем, то приймає хлопчачі правила гри. Й має бути готова нести відповідальність за своє рішення.

— Але він її образив! Він перший почав!

— Словесна перепалка — не причина для фізичного насильства, — знизав плечима Богдан. — Він назвав її розмазнею, вона могла назвати його придурком.

— Вона й назвала, — вклинився Роман. — А потім врізала.

— Боже, я ніколи не звикну до цієї країни, — похмуро заявила Ханна, плюхаючись на диван. — Ви всі якісь рептилоїди нелюдські...

Богдан завбачливо не став відповідати.

— За що тебе усунули від занять? — запитав він у сина. — За бійку?

— За те, що я назвав її «розмазнею натуральною». За дискримінаційне висловлювання.

— Зрозуміло. Сильно засмучений?

— Ще б пак! Я пропущу тиждень занять, а потім усе доведеться надолужувати! Там роботи стільки... Якраз тести зараз... — Роман скрушно похитав головою. — Накрилися гонки на турбокартах наступного уїк-енду.

— Вони й так накрилися! — заявила Ханна. — Після такої поведінки!

— Чого це? — насупився Роман. — Я закони знаю. Двічі за один злочин не карають».

РОБОТИ

«У блоці дізнань № 3 панувала стандартна робоча атмосфера. Робот-диверсант висів за нано-склом у стасіс-полі, безсилий завдати шкоди собі чи іншим, а двоє людей і двоє андроїдів, не зводячи поглядів з екранів, чаклували над пультами управління, намагаючись зламати цей чортів контур безпеки.

При цьому, вони примудрялися паралельно пащекувати на вільну тему.

— Оль, усе хочу запитати... — бурмотів Руслан, не відриваючись від екрану і барабанячи пальцями по вірту-клаві.

— Починається, — хмикнула Оля, займаючись тим самим. — Може, досить уже?

— Нє, ну серйозно... Вогонь-вогонь?

— Відчепись.

— Читаю відгуки в інеті, — підключилася до розмови Джекі-24, одночасно хвацько справляючись із дистанційними маніпуляторами. — Пишуть, що Мейсон-9 — найкраща модель року в лінійці секс-андроїдів.

— У тебе ж Мейсон-9? — запитав Руслан. — Оль?

— Іди в дупу.

— Він же коштує купу грошей, — зауважив Севен-11. — Не знаю, який потрібно мати соціальний рейтинг, щоб дозволити собі таку модель.

— Соціальний рейтинг або лібідо, — реготнув Руслан.

— Вас це не обходить, — автоматично огризнулась Оля. — Хоча так, знає свою справу. Відпрацьовує до останнього юаня.

— Ось ти мені скажи... Чорт, та що там у цього гада?! — несподівано визвірився Руслан на робота-диверсанта й тут же заспокоївся. — Ось ти мені скажи, чому не нормальний людський хлопець?

— Тю, — хмикнула Оля. — Очевидно ж.

— Може багато, довго й часто? — запитав Руслан. — Я чув, прилади в них... е-е... нелюдські.

— Ти думаєш, як чоловік, — із легким презирством кинула Оля. — Втім, не дивно... Він... особливий... — в її голосі промайнула ніжність. — Ніколи не злиться, не зривається, завжди слухає та запам'ятовує, не грузить мене своїми комплексами, не переживає щодо розмірів члена, не контролює, не лізе в мою мобілку, щоб перевірити месиджі... Та думає лише про те, як доставити МЕНІ задоволення. Розумієш? Не СОБІ, а МЕНІ. Боже, благослови компанію «Лавтронік»!.. І ще, він же самонавчальний — знаєш, що це означає? Кожен день навчається все краще мене розуміти — щоб доставляти мені все більше задоволення. МЕНІ. — Оля посміхнулася своїм спогадам, які явно були вкрай непристойні. — Спробуй купити собі дівчинку в «Лавтронік». Кажуть, Бебі-34 — відпадна модель.

— Та-а, я знаю, — з легким смутком відповів Руслан. — Все може, завжди готова, не виносить мозок, і голова ніколи не болить. Мрія! Зараз вибираю, що купити в першу чергу — дівчину або робородстер.

— Боже, ви такі примати, — не відриваючись від роботи, з іронією зауважив Севен-11.

— Вони без нас не можуть, — підхопила Джекі-24. — Хто погладить їх по голівці, підітре шмарклі?..»

220 ₴

7